ПОКРОВСЬКА
Церква

В селі Плішивець Гадяцького району
Полтавської області. Єдиний в Україні
мурований дев’ятибанний храм,
що зберігся до нашого часу.

previous arrow
next arrow
Slider

УКРАЇНСЬКИЙ СКАРБ. ЛЕСЯ УКРАЇНКА

УКРАЇНСЬКИЙ СКАРБ. ЛЕСЯ УКРАЇНКА

 

Українська земля породила багатьох письменників і поетів, які не тільки збагатили нашу літературу, але й уславили її серед інших літератур світу. Одне з найвеличніших імен серед них — ім’я Лесі Українки.

Доля не була поблажливою до неї. Захворівши в дитинстві, поетеса змушена була все життя долати тяжку недугу, вести, за її словами, “тридцятилітню війну” з хворобою. Коротким було її життя — лише 42 роки прожила вона. Не судилося їй особистого щастя, палкого взаємного кохання, щастя материнства. Не стала, як мріяла, піаністкою, знівечена хворобою рука не слухалася, але за всі страждання і втрати Леся Українка була обдарована Богом великим поетичним талантом, який вона віддала Україні, своєму народові. Найпершою, найвірнішою і найглибшою любов’ю Лесі Українки була її рідна земля — Україна. І той куточок України, що глибоко і назавжди полонив її серце.

 

Дачний будинок у Зеленому Гаю, м.Гадяч

На високому березі заплави Псла й Груні розкинулося це старовинне українське місто, колиска роду Драгоманових, батьківщина відомої української письменниці Олени Пчілки, матері Лесі Українки, та видатного вченого, громадського діяча Михайла Драгоманова, рідного дядька поетеси.

Невіддільний від історії Драгоманових-Косачів і хутір Зелений Гай – місцина, що перебувала тоді за межами міста. Туди, на Драгоманівську гору, до рідної бабусі Єлизавети Іванівни Драгоманової поетеса адресувала чимало листів. А після Лесиного приїзду сюди 1893 року Гадяч став її улюбленим місцем відпочинку і творчої праці.

Якщо сьогодні ви підійдете до схилу гори й подивитесь униз, то помітите лише буйні зарості дерев і кущів, що закривають від очей вільний колись краєвид. Садиба на Драгомановій горі була давнім осідком роду Драгоманових. Ще 1837 року Петро Драгоманов, Лесин дід, придбав ту садибу й оселився тут із молодою дружиною Єлизаветою, дочкою Івана Цяцьки, поміщика середньої руки Гадяцького повіту. Отримавши 1985 року садибу в спадщину від матері, Олена Пчілка докупила до неї внизу під горою ще маленьку хатку з клаптиком городу та вишневим садочком.

Краса природи Гадяча, таємничі сліди історичної минувшини хвилювали не одне покоління Драгоманових. Зима ще ховалась у глибоких ярах гадяцьких вулиць, а на Драгомановій горі і поряд, на Замковій, розпускалися шовковиці, акації. Туди, на таємничі, вищерблені вали старого замчища водив колись Михайло Драгоманов свою сестру Ольгу, показував пролом – місце в’їзної брами зі спуском до Псла, розповідав про церкву, де поховано гетьмана. Часом провалювалися старі підземні ходи, які, казали люди, виходять аж у степ, до Вовчої долини, до Заяру та до Псла. Із ям тягло вогкістю й холодом, і ставало трохи моторошно від самої думки, що десь там лежать закляті козацькі скарби…

Із родовою оселею Драгоманових у Гадячі тісно пов’язане село Малі Будища (колишня назва Монастирські Будища). «Село Будища, – писала Олена Пчілка, – було первісним гніздом Драгоманових у Гадяччині». Саме в цьому селі, «в семи верстах від Гадячого», і народився її батько Петро Якимович Драгоманов. Садиба займала ціле узгір’я над Пслом. І досі ще місцеві старожили пам’ятають водяний млин Драгоманова. На високій кручі над річкою з давніх-давен стояв монастир (звідти старовинна назва села), а попід ним проходив Полтавський шлях. На рівному майданчику найвищої кручі на місці монастиря Драгоманови збудували церкву, яку видно було здалеку. Та церква, яка пережила і війни, і лихоліття, потребувала негайного ремонту. Очевидно, щоб не клопотатися ремонтом споруди, 1985 року влада розпорядилася висадити її в повітря. За те, щоб підірвати будівлю, колгосп заплатив чималі гроші. Вибух був такої сили, що повилітали шибки в хатах. Цеглу вивезли на замощення доріг…

Леся Українка з родичами, 1906 рік

Історія Зеленого Гаю найтісніше пов’язана з життям і творчістю Лесі Українки. Наприкінці 1880-х років, турбуючись про хвору Лесю, Олена Пчілка вирішила придбати поблизу Гадяча ділянку землі. Спершу зупинила вибір на Будищах. Та з’ясувалося, що те гарне місце щовесни підтоплює повінь. Від думки побудувати дачу в Будищах довелося відмовитись. Після смерті Лесиної бабусі Єлизавети Драгоманової Олена Пчілка купує частину підгір’я – Голубівщину, яку перейменовує в Зелений Гай. 1899 року тут уже збудовано кам’яний будинок та флігель. Олена Пчілка особисто стежила за будівництвом. Будинок спорудили на високій горі. Із фасаду він мав два поверхи з терасою-балконом, із видом на Псло, а від головного входу був одноповерховий. За деякими відомостями, будинок споруджували ті самі майстри, що будували Лесин Білий будинок у Колодяжному. Нащадки Тараса Дробного й досі живуть у Гадячі. Лесю Українку безмірно вабив хутір Зелений Гай, чарували навколишні краєвиди. У ті роки він стає осередком української культури. Великий би вийшов перелік імен людей, котрі побували тут: письменники, художники, учені, композитори, актори. А скільки натхненних творів написала тут сама Леся Українка! Поетичні драми «На руїнах», «У пущі», поезії «Забута тінь», «Одне слово», «Порвалася нескінчена розмова», «Забуті слова», «Ніобея» …

Нині нема й сліду людського житла в Зеленому Гаю. Лиш густі терни вказують місце, де стояли будинок та флігель. Живі, трепетні свідки скороминущого часу – барвінок та здичавілі лілеї. Давно вже зрубані столітні дуби. Молоді осики, що повиростали на місці зрубаних, уже встигли постаріти.

 

Леся Українка та Олена Пчілка

Леся Українка та Ольга Кобилянська, 1901 рік

Леся Українка змушена була часто подорожувати. Як перелітні птахи, відчувши наближення зими, збираються у вирій, так і вона, змучена нападами хвороби, покидала Україну, спершу ненадовго, а потім усе частіше й частіше. Наприкінці життя оселилася в Грузії, приїжджаючи в Україну лише в гості. Але де б не була поетеса, — думками вона завжди линула в Україну. Про це — численні її поезії, згадки про милу рідну країну з її чудовими краєвидами — розкішними правічними лісами, голубими озерами — навіяв дим, шо увірвався у відчинене вікно вагона, коли поетеса подорожувала до Італії. Дим чужини був гіркий, чадний. А як солодко пахнув він удома — дим багаття, домашнього вогнища…

Дачний будинок Ольги Петрівни Косач (Олени Пчілки)
в Зеленому Гаю біля Гадяча

Творчість Лесі Українки настільки багатогранна і плідна, що навіть не віриться, що прожила вона лише 42 роки. Світова література не може назвати іншого письменника з таким талантом, щирим і самобутнім голосом, полум’яним серцем і мудрим розумом. Вражає багатожанровість її спадщини: чудова поезія, складні філософсько-психологічні поеми, геніальні драматичні твори – такі як “Кассандра”, “Лісова пісня”, “Камінний господар”, “У пущі”, “В катакомбах”, “Оргія”, “Блакитна троянда”, “Бояриня” – все це шедеври світового значення. Відшліфована, воістину новаторська проза, глибокодумні літературно-критичні статті, високохудожні переклади перлин світової поезії, багатюща епістолярна спадщина – скрізь у них пульсує гаряча кров великого гуманіста й патріота. Всюди відчуваємо її спрямованість у майбутнє, її палку мрію про справедливе й щасливе життя людства.

Леся Українка

Задля тих мрій жила й творила… Творила, перемагаючи важку хворобу, не зважаючи на підвищену температуру й майже постійні болі… Її життя – це вияв великого героїзму. Проявляючи такий героїзм, вона закликала до активного життя й інших, її заклики не втрачають актуальності і в наш час.

Наприклад, в поезії “До товаришів” (1895) Леся Українка звертається до молоді, і в голосі її чуємо докір у пасивності, мрію про те, щоб молодь усвідомила свій громадянський обов’язок:

Що ж браття мовчите? Чи втішені собою,

Що вже й докори сі вас не проймуть?

Чи так задавлені неволею, журбою?

Чи, може, маєте яку яснішу путь?..

Подаймо їм великую розвагу,

Скажім і докажім, що ми бійці сами,

А ні, то треба ж мать хоч ту сумну одвагу –

Сказать старим бійцям: не ждіть, не прийдем ми!..

Чи й сучасну молодь не варто про це запитати? Зрештою, таке запитання можна поставити перед усіма нами…

Хотілося б, щоб ми, сьогоднішні, уміли долати розчарування й знеохочення поточними неудачами й негараздами, щоб не уподібнялися до Лицаря із драми Лесі Українки “Осіння казка”, котрий втомився боротьбою, розчарувався у всьому і згоден покірно існувати, бо “втомлений навіки”, а слідували заклику наполегливо добиватися світлої мети.

Дай Боже, нам хоч частину тієї мужності й дієвої любові до своєї Вітчизни, якими так переповнена була славетна Леся Українка!

Close Menu
×

Cart