ПОКРОВСЬКА
Церква

В селі Плішивець Гадяцького району
Полтавської області. Єдиний в Україні
мурований дев’ятибанний храм,
що зберігся до нашого часу.

previous arrow
next arrow
Slider

Петро Дяченко – легендарний командир полку Чорних запорожців

«Сміливі мають щастя»

П.Г. Дяченко

Петро Гаврилович Дяченко… В Україні це поки що не досить відома історична постать, але насправді це – леґендарна особистість, український вояк і патріот.

Очевидно, що майбутній Полковник походив із козацького роду, а його недалекі предки із Миргородського та Гадяцького козацьких полків вміло орудували шаблею у боях проти різних займанців України.

Родинне село генерала Дяченка — Березова Лука на Полтавщині Гадяцького району. Незважаючи на страшні роки більшовицького терору, про славну родину Дяченків в цьому невеликому селі добре пам’ятають, збереглася навіть їхня родинна хата, де колись було розташоване сільське поштове відділення. Ба, більше — про них розповідали навіть не лише люди старшого віку а й представники молодшого покоління.

Отож, Петро Гаврилович Дяченко (30.01.1895-23.04.1965) був уродженцем села Березова Лука (тоді Миргородського повіту, а тепер — Гадяцького району Полтавської області), закінчив курс реальної школи у тодішньому повітовому центрі — Миргороді, а згодом кінну школу прапорщиків в далекому Оренбурзі.

Петро знав старі козацькі традиції, добре розумів їх та, незважаючи на службу й вишкіл у московському імператорському війську, зберіг їх та впровадив у життя, розбудовуючи пізніше знаменитий кінний полк, з яким пройшов славний бойовий шлях у рядах відродженої у 1918-1920 рр. української армії.

Та особливою сторінкою у вояцькій біографії Петра Гавриловича Дяченка є його командування Полком Чорних Запорожців, цією ударною частиною високої бойової якості, прапор якої, до речі, був чорним, сріблястим обшитий, з одного боку було нашите гасло «Україна або смерть», а під тим гомілки і череп над ними.  Дехто у цьому полку, за свідченням, побратима Валентина Сім’янціва, носив оті, на кшталт гусарських даламентівок, верхній одяг на плечі, багато розшитий шнурами.

Це, однак, не було даниною московській чи австрійській традиції (а там, як знаємо, був такий собі чорний курінь смерті Українських Січових Стрільців), оскільки раніше, десь із середини 17-століття, вся кіннота Московщини була сформована майже виключно із українських полків, наприклад, один з яких, – Олександрійський полк гусарів, – також мав відзначення «чорний».

У своїй статті “Бойовий орел української кінноти” професор Лев Шанковський (1903-1995) слушно зауважував, що поза «модерною ударністю чорношличники полковника Дяченка таки дійсно нагадували своїх предків, козацьких кіннотників із загонів Мрозовицького-Морозенка чи Кривоноса. Вони уподібнювалися до них, перш-завсе, своїм виглядом. Ось оголений лоб, з якого звисає козацький «оселедець», – це не тільки стара традиція, але й засіб для збільшення боєздатності під сучасну пору. З «оселедцем» полону немає; большевицькі вороги придумували для власників «оселедців» особливі тортури, знаючи, що їх власники належать до «отборних частєй Пєтлюри». Далі, на голові козацька шапка з довжелезним, козацьким шликом, для командного складу обрамованим  срібними чи золотими нашивками… Жупани й шаровари, що їх випускали на чоботи, доповнювали парадний однострій «Чорношличників», при чому козацький жупан мав на кінці чорні вилоги в трикутній формі… Чорний Запорізький полк був прекрасним, бойовим полком, що його аннали не знали поразки на полі бою. Це були дійсно бойові орли української кінноти, і між ними перший бойовий орел, командир полку, – полковник  Дяченко, справжній невмирущий козак-характерник наших днів, що свою ознаку успадкував по своїх славних козацьких предках… Чорний Запорізький кінний полк полковника Дяченка в бою переможеним не був…  Ось такий  був Чорний кінний полк і його   незрівнянний командир – полковник Дяченко…”, що побачив світ у тихому полтавському селі Березова Лука.

…Петро Гаврилович Дяченко був одружений двічі. Від першого шлюбу мав двох синів Юрія та Олеся, які загинули у вирі лихоліття Другої світової війни, а в другому шлюбі з дружиною пані Оленою вони виховали сина Петра, який став американським військовослужбовцем, учасником війни у В’єтнамі.

Після війни Петро Дяченко якийсь час жив у Мюнхені. З ним консультувалися представники американської військової розвідки, які вивчали реальні сили Визвольного руху в Україні. Згодом разом із новою своєю дружиною Оленою та сином від неї Петром генерал Дяченко переселився до США. Осів у Філадельфії. Тут він багато часу присвячував своєму синові Петру та дружині Олені, крім того, займався рослинництвом, захоплювався фотографією, почав писати спогади. Український уряд в екзилі (в еміграції) надав йому звання генерал-хорунжого.

 Помер Петро Дяченко 23 квітня 1965 року. Похований на українському цвинтарі в місті Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі, а гідне місце йому – в Пантеоні героїв Української Революції  на святій землі. Він завжди житиме  в пам’яті вдячних нащадків.

 

Close Menu
×

Cart